ВІДБУДОВА МІЖ «МИ» І «НАМ»

Українська цементна галузь має потужності для масштабної відбудови. Але майбутні інвестиції працюватимуть на національну економіку лише за умови, що держава поєднає відкритість для партнерів із локалізацією, чесною конкуренцією та довгостроковою промисловою політикою.

ПАВЛО КАЧУР, голова Асоціації виробників цементу України «Укрцемент», – про слабкий внутрішній попит, CBAM, дорожню інфраструктуру, альтернативне паливо та вибір між двома моделями відбудови: «ми будуємо» і «нам будують».

ГАЛУЗЬ МОЖЕ ВИРОБЛЯТИ БІЛЬШЕ, АЛЕ РИНОК ПОКИ ЩО НЕ СТВОРЮЄ ПОПИТУ

Масштаб майбутньої відбудови вже не є абстракцією. За спільною оцінкою уряду України, Світового банку, Європейської комісії та ООН у межах RDNA5, відновлення країни протягом наступного десятиліття потребуватиме майже $588 млрд. Найбільші довгострокові потреби припадають на транспорт, енергетику та житло – саме ті сектори, які формують базовий попит на будівельні матеріали.

Українська цементна промисловість технічно готова до значно вищих обсягів виробництва. Підприємства продовжують інвестувати у модернізацію навіть під час війни й можуть нарощувати випуск разом зі збільшенням замовлень. Головне обмеження сьогодні – не дефіцит потужностей, а слабкий внутрішній попит.

За даними Асоціації «Укрцементу», протягом останніх трьох років споживання цементу в Україні утримується на рівні 6,2–6,5 млн т на рік – близько 60% від показника 2021 року. Частину попиту формують фортифікаційні споруди, захист критичної енергетичної інфраструктури та аварійне відновлення зруйнованих об’єктів. Однак ці замовлення мають переважно точковий характер і не замінюють системного житлового, комерційного та інфраструктурного будівництва.

Водночас собівартість воєнного часу зростає. Цементне виробництво є енергоємним: дорожчають електроенергія і паливо, підприємства інвестують у резервне живлення, безпеку та ремонт. Паралельно ускладнюються перевезення, а дефіцит операторів технологічних ліній, електриків, механіків та фахівців з автоматизації вже впливає не лише на операційну стабільність, а й на темпи модернізації.

Тому дискусія про цемент виходить далеко за межі однієї галузі. Насправді йдеться про значно ширше питання: якою буде модель повоєнної відбудови України і хто отримає від цього основний економічний ефект?

Цемент у цій системі є лише одним із базових елементів. Поряд із ним – бетон, метал, скло, теплоізоляційні матеріали, дорожнє будівництво, логістика, проєктування та робота українських підрядників. Усі ці сегменти сьогодні працюють у середовищі, яке не можна назвати нормальним ринком. Тому формальне застосування до знекровленої війною економіки тих самих правил, що й до виробників із безпечних сусідніх країн, не створює рівної конкуренції. Навпаки, воно відкриває можливість поступово витіснити українську продукцію з українського ж ринку.

ЛОКАЛІЗАЦІЯ БЕЗ ІЗОЛЯЦІЇ

Відбудова може стати найбільшою програмою модернізації української економіки. Або ж – масштабним джерелом замовлень для виробництв за кордоном. Різницю визначатиме не походження капіталу саме по собі, а структура кожного проєкту: де виготовляються матеріали, кого залучають до виконання робіт, де створюється додана вартість і до якого бюджету надходять податки.

Сценарій, за якого іноземна компанія привозить власні матеріали, обладнання та ключових фахівців, може дати Україні необхідний об’єкт, але залишити за межами країни більшу частину економічного ефекту. Саме тому локалізація не тотожна закриттю ринку і не повинна перетворюватися на автоматичну перевагу для неефективного виробника. Її сенс – дати конкурентним українським компаніям реальний доступ до попиту, створеного коштами держави та міжнародних партнерів.

Формула «Союзники у війні – партнери у відбудові» може бути політичним орієнтиром, але її практичне втілення має відповідати правилам конкуренції та умовам донорського фінансування. Раціональна модель – міжнародний капітал і технології в поєднанні з українськими матеріалами, місцевими підрядниками, робочою силою та податками в Україні.

Показовим є досвід Польщі. У 2024 році Україна поставила до Польщі 854 тис. т цементу, тоді як польське виробництво становило близько 17,7 млн т. Попри відносно обмежений масштаб поставок, тема швидко стала предметом публічної та політичної дискусії про захист польської промисловості. Як наслідок – у 2026 році експорт українського цементу до Польщі припинений. Для України це важливий урок: промислова дипломатія та захист законних інтересів національного бізнесу мають бути частиною економічної політики держави.

Таку ж саму логіку слід застосовувати до антидемпінгових інструментів. Їхня мета – не заборонити імпорт, а відновити рівні умови, якщо розслідування підтверджує недобросовісне ціноутворення та шкоду для національного виробника. Без такого захисту попит від відбудови може завантажувати іноземні заводи, тоді як українські підприємства залишатимуться недовантаженими.

CBAM: КЛІМАТИЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ НЕ МАЄ СТАВАТИ ТЕХНІЧНИМ ЕМБАРГО

Із 1 січня 2026 року механізм вуглецевого коригування імпорту ЄС – CBAM перейшов у постійну фазу. Його мета зрозуміла: зрівняти вуглецеву вартість імпортованої продукції з тією, яку сплачують європейські виробники. Для українського цементу ризик виникає не через сам принцип, а через стартові умови його виконання.

Проблема полягає у практичному застосуванні механізму до країни, що перебуває у стані війни. За оцінкою представників галузі, використання для українського цементу дефолтного показника викидів на рівні 1518 кг CO₂ на тонну клінкеру майже вдвічі перевищує фактичні показники українських підприємств. Додатковою перешкодою є неможливість залучити до верифікації викидів європейських фахівців, які мали б працювати безпосередньо в Україні. Через безпекові ризики вони відмовляються їхати в Україну. А сертифікованих ЄС українських верифікаторів немає.

Зверніть увагу. Ми не говоримо про відмову від європейських кліматичних правил. Ми говоримо про рівні конкурентні умови. Тому нам потрібна проактивна переговорна позиція: коректні дефолтні значення, реалістичний перехідний режим для країни у стані війни та процедура, яка дозволить виробникам довести реальну вуглецеву інтенсивність продукції. Інакше інструмент декарбонізації де-факто обмежуватиме доступ до ринку для підприємств, які фізично не можуть виконати частину процедур у встановлені строки.

ЄВРОСТАНДАРТИ – УМОВА ДОСТУПУ ДО ВІДБУДОВИ

Паралельно український будівельний ринок має завершувати перехід на європейські стандарти. Для проєктів, що фінансуватимуться міжнародними партнерами, відповідність європейським вимогам буде не конкурентною перевагою, а базовою умовою участі.

Цементні підприємства вже можуть випускати продукцію за європейськими стандартами. Складнішим є перехід усієї системи: проєктантів, підрядників, лабораторій, органів оцінки відповідності та замовників. Потрібно змінювати не лише назви класів цементу, а й технічні завдання, проєктні рішення, процедури контролю та цифрову простежуваність продукції.

При цьому європейські правила не стоять на місці. Поки Україна завершує адаптацію до одних вимог, ЄС уже переходить до нових регламентів із вищими вимогами. Тому завдання полягає не в тому, щоб один раз «перейти на євростандарти». Український ринок має навчитися працювати в режимі постійного регуляторного оновлення. Компанії, які розраховують, що нові вимоги їх оминуть, ризикують просто залишитися поза відбудовою.

ЛОГІСТИКА З’ЇДАЄ ВИРОБНИЧУ ПЕРЕВАГУ

Цемент і клінкер – важкі масові вантажі з відносно невисокою вартістю тонни. Через це транспортна складова безпосередньо визначає радіус конкурентної доставки. Навіть помірне зростання тарифів може повністю поглинути перевагу, яку завод має завдяки ефективному виробництву.

Критичною є не лише ціна перевезення, а й її непрогнозованість. Підприємство не може укласти стабільний довгостроковий контракт, якщо не розуміє майбутньої вартості доставки. Галузі потрібні передбачувані тарифні рішення, довгострокові договори та окрема логіка для базових промислових вантажів. Це не вимога штучно здешевити перевезення, а запит на модель, у якій тариф враховує економічний ефект для всієї системи, а не лише короткостроковий дохід перевізника. 

ДОРОГИ ПОТРІБНО ПОРІВНЮВАТИ ЗА ПОВНИМ ЖИТТЄВИМ ЦИКЛОМ

Дорожня інфраструктура – один із найбільших потенційних ринків для українських будівельних матеріалів. За RDNA5, саме транспорт формує найбільшу частку довгострокових потреб відновлення. Однак вибір технології роками часто зводився до стартової ціни та швидкості демонстрації результату, тоді як витрати на утримання протягом десятиліть залишалися на другому плані.

Цементобетон не є універсальною заміною асфальтобетону. Обидві технології мають свої сфери застосування. Проте на маршрутах із високим навантаженням, промислових і портових під’їздах, у військовій та аграрній логістиці жорстке покриття може мати перевагу завдяки стійкості до колійності, високих температур і повторних навантажень. Його економіку потрібно оцінювати не лише на етапі будівництва, а й за повним життєвим циклом – разом із ремонтами, простоями та витратами на утримання.

Додатковий аргумент – локальна сировинна база. Основні складники цементобетонних доріг виробляються в Україні, тоді як бітум значною мірою пов’язаний з імпортом і валютними витратами. Це не привід адміністративно обирати бетон у кожному проєкті, але достатня підстава вимагати технологічно нейтрального порівняння альтернатив за однаковими критеріями.

Головним замовником дорожнього будівництва залишається держава, отже саме вона формує структуру попиту. Якщо з’явиться довгострокова програма цементобетонних доріг, підрядники інвестуватимуть у техніку та компетенції. Нормативна база й компанії, здатні виконувати такі роботи, вже існують. Бракує послідовного портфеля проєктів і політичної відповідальності за результат у горизонті не одного бюджетного року, а десятиліть.

Для частини місцевих і регіональних маршрутів перспективним рішенням може бути укочуваний бетон – суміш із низьким вмістом води, яку укладають асфальтоукладачами та ущільнюють котками. За комфортом руху він не завжди конкурує з якісним асфальтом на швидкісній магістралі, але може бути раціональним для промислових зон, аграрних маршрутів, складів, військової логістики та доріг із помірними швидкостями й високими навантаженнями.

RDF: БЕЗ ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕЛІ ЦИРКУЛЯРНА ЕКОНОМІКА НЕ ЗАПРАЦЮЄ

Ще один резерв модернізації – використання альтернативного палива, зокрема RDF, виготовленого з підготовленої енергетичної фракції відходів. У багатьох країнах ЄС цементні заводи інтегровані в систему управління відходами: вони заміщують частину викопного палива та, залежно від моделі ринку, можуть отримувати плату за утилізацію відсортованого матеріалу.

Для України це потенційно означає менше захоронення на полігонах, нижчу залежність від викопного палива та новий сегмент переробної інфраструктури. Але повноцінного ринку RDF досі немає. Його стримують слабке сортування, нестабільна якість сировини, відсутність довгострокових контрактів, регуляторна й податкова невизначеність та висока вартість модернізації обладнання.

Реформу додатково гальмують непрозорі економічні інтереси навколо чинної системи поводження з відходами. Саме тому недостатньо просто дозволити спалювання RDF. Потрібні прозорий облік потоків, вимоги до якості палива, зрозуміла плата за утилізацію, екологічний контроль і недопущення подвійного податкового навантаження.

ПОВЕРНУТИСЯ ДО 2021 РОКУ – ЗАМАЛО

Післявоєнна стратегія цементної галузі не має зводитися до відновлення довоєнних обсягів. Відбудова дає шанс знизити вуглецеву інтенсивність виробництва, розвивати композиційні цементи, альтернативне паливо, власну генерацію, автоматизацію та цифровий контроль якості.

Проте багатомільйонні інвестиції можливі лише за зрозумілих правил. Виробник не вкладатиме кошти в декарбонізацію та нові лінії, якщо не розуміє, чи матиме доступ до проєктів відбудови, як змінюватимуться тарифи і чи буде внутрішній ринок захищений від доведеного демпінгу. Промислова політика має бути сформована до розподілу основних контрактів, а не після нього.

ВИБІР МІЖ «МИ» І «НАМ»

У підсумку йдеться не про привілеї для цементної галузі, а про архітектуру післявоєнної економіки. Модель «ми» означає: Україна залучає міжнародний капітал і технології, але виробляє значну частину матеріалів, проєктує, будує, створює робочі місця та залишає податки всередині країни.

Модель «нам» означає інше: інфраструктуру створюють переважно зовнішні компанії зі своїми матеріалами та командами, а українська економіка отримує об’єкт, але втрачає значну частину мультиплікативного ефекту. Повністю відмовлятися від іноземного бізнесу було б нерозумно. Так само нерозумно віддавати йому весь майбутній ринок без вимог до локальної участі.

Україні потрібен прагматичний баланс: відкрита конкуренція, партнерство із союзниками, доступ до передових технологій – і водночас максимально економічно обґрунтоване використання українських матеріалів, компаній та працівників. Відбудова має не просто повернути зруйноване. Вона повинна створити промислову основу для наступного етапу розвитку країни. Цей вибір потрібно зробити до початку масштабного фінансування, адже після підписання контрактів змінювати економічну модель буде запізно.

 #Укрцемент #ЦементнаГалузь #ВідбудоваУкраїни #Локалізація #CBAM #Промисловість #Будівництво