ВІД НАМІРІВ ДО ДІЙ!

Україна сьогодні має більше планів відбудови, ніж будь-коли раніше. Стратегії, реєстри, цифрові платформи й пріоритетні списки створюють враження системності та руху вперед. Але між намірами й реальним будівництвом усе ще лежить небезпечна прогалина – слабке управління реалізацією інвестиційних проєктів.

АННА ЮРЧЕНКО, співзасновниця аналітичного центру We Build Ukraine, пояснює, чому перша хвиля реформи публічних інвестицій дала Україні мову планування, але не механіку результату, які втрати це створює для держави, бізнесу й громад, і чому без другої, «реалізаційної» хвилі реформи країна ризикує застрягти між планами та діями.

ПЕРШИЙ ЕТАП РЕФОРМИ: ФУНДАМЕНТ, ЯКИЙ ПОТРЕБУЄ ДОБУДОВИ

Реформа управління публічними інвестиціями в Україні стала довгоочікуваним кроком до створення системної та логічної інвестиційної політики. Вперше за роки незалежності з’явилася спроба звести хаотичні бюджетні рішення до єдиного процесу, заснованого на об’єктивних критеріях, цифрових реєстрах та аналітичних інструментах. Для державного сектору, який десятиліттями працював за принципом «хто голосніше попросить – той отримає», це було справжньою революцією. Запуск DREAM, уніфіковані підходи до оцінки ефективності, перехід до середньострокових інвестиційних планів – усе це дало підстави говорити, що Україна почала наближатися до практик, які давно є нормою у країнах ЄС.

Але будь-яка реформа має не лише створювати правила – вона повинна створювати можливість їх виконати. Дослідження We Build Ukraine, проведене в рамках проєкту із ІСАР Єднання серед громад у 2025 році, показало, що лише близько 7 % представників місцевого самоврядування повністю розуміють логіку нової системи. Переважна більшість – майже три чверті – розібралися в ній фрагментарно. У містах і громадах часто немає аналітиків, інженерів чи менеджерів, які можуть якісно здійснювати інвестиційне планування. У багатьох громадах інвестиційні плани існують радше на папері, бо підготувати їх – вимога реформи, а реалізувати – завдання, для якого просто немає кадрових ресурсів.

Один із голів громад у розмові з нашою командою сказав: «Система виглядає логічно, але ми не маємо інструментів, щоб нею користуватися. Це як мати на руках сучасний навігатор, але їхати по розбитій дорозі старою машиною».

Цей дисонанс – між красивою архітектурою реформи і слабкою інституційною спроможністю – став першим сигналом того, що реформа не може зупинитися на етапі планування.

КОЛИ РЕФОРМА ОХОПЛЮЄ ЛИШЕ 10 % ІНВЕСТИЦІЙНОГО ЦИКЛУ

У більшості розвинених країн управління публічними інвестиціями розглядається як повний життєвий цикл – від моменту появи ідеї до оцінки результатів після введення об’єкта в експлуатацію. Цей цикл поділяється на послідовні фази: концепція, попередній аналіз, підготовка документації, проведення закупівель, управління контрактом, технічний нагляд, контроль якості, звітування, експлуатація та постпроєктна оцінка.

В українській моделі реформування чітко вибудувана лише перша частина – підготовча. Саме вона забезпечує логіку визначення пріоритетів, оцінювання ефективності, реєстрації проєктів у DREAM і погодження фінансування. Але найскладніша частина – реалізація – залишилася недоопрацьованою. Тут і лежить головний системний ризик: реформа, яка охоплює лише 10 % процесу, не здатна гарантувати результат.

На практиці це означає, що держава може ідеально відібрати проєкти, але не може гарантувати, що вони будуть виконані якісно. Одним із симптомів цієї проблеми є те, що багато об’єктів, які давно пройшли пріоритизацію, роками не переходять до стадії тендерів. Проблеми починаються одразу: десь немає коректної проєктно-кошторисної документації, десь – спроможного замовника, десь технічні завдання написані так, що їх неможливо реалізувати без суттєвих змін.

Таким чином, реформа створила передумови для якісного планування, але не передумови для якісного будівництва.

ЦІНА НЕЕФЕКТИВНОСТІ: ВТРАТИ ДЛЯ ДЕРЖАВИ, БІЗНЕСУ І ГРОМАД

Недосконалість управління повним інвестиційним циклом – це не просто бюрократична проблема. Вона має цілком реальну економічну ціну. За оцінками We Build Ukraine, втрати від неузгодженості процесів, затримок у тендерах, несвоєчасного коригування документації та відсутності єдиних контрактних стандартів сягають 15-30 % загальної вартості проєктів. Якщо говорити про проєкти на десятки або сотні мільйонів гривень, це означає прямі збитки як для держави, так і для бізнесу, який виконує ці роботи.

Бізнес особливо гостро відчуває цю непередбачуваність. Підрядники роками виконують контракти, в яких будь-яка зміна ціни або технічних умов перетворюється на бюрократичну битву. Компанії несуть фінансові втрати, бо змушені працювати в умовах, де строки виконання залежать не від них, а від слабкості замовника або відсутності чітких процедур держави.

Все частіше в Україні бізнес говорить не про низьку оплату, а про відсутність керованості. Для приватного сектору ключовою цінністю є передбачуваність: якщо контракт, розрахований на 12 місяців, легко перетворюється на дворічний марафон із затримками та змінами, це перестає бути партнерством і стає чистим ризиком.

Громади ж недоотримують інфраструктуру, яка могла б приносити економічний ефект: реконструйовані школи не відкриваються, дороги не будуються, лікарні так і не переходять від стадії проєктних намірів до реального запуску. І найголовніше – громадяни не бачать змін, яких очікують.

DREAM: ПРОЗОРІСТЬ БЕЗ УПРАВЛІНСЬКОГО ЗМІСТУ

DREAM став символом реформи ПІМ і дійсно забезпечив прозорість на тому рівні, який раніше був неможливим. Але DREAM зосереджений на реєстрації й оцінці проєктів, а не на управлінні їхнім життєвим циклом. Система показує проєкт у момент його подання, але перестає на необхідному рівні демонструвати, що з ним відбувається далі.

У DREAM немає інструментів для моніторингу реалізації: система не відображає хід тендерів, статус контрактів, хронологію будівництва або відхилення строків. Відсутність інтеграції з Prozorro, будівельними реєстрами та фінансовими системами створює ефект, який один із експертів назвав дуже влучно: «Ми маємо прозорість намірів, але не прозорість дій».

Це слабке місце особливо помітне для міжнародних партнерів. Коли країна претендує на багатомільярдні пакети допомоги для відбудови, вона повинна продемонструвати не лише здатність обґрунтовувати проєкти, а й здатність ними керувати.

СПРОМОЖНІСТЬ ГРОМАД: РЕФОРМА, ЯКА ЗАГРОЖУЄ ПОСИЛЕННЯМ НЕРІВНОСТІ

Одним із найнебезпечніших наслідків неповної реформи є те, що вона посилює різницю у спроможності громад. Великі міста, які мають аналітиків, юристів і інженерів, здатні працювати з системами ПІМ. Маленькі ж громади з реальними потребами відбудови не мають достатньо кадрів, щоб готувати якісні проєкти або управляти ними.

Ключова проблема полягає не в небажанні громад працювати за новими правилами, а в диспропорції між амбіціями реформи та реальними можливостями на місцях. У багатьох невеликих громадах працюють лише кілька фахівців, які фізично не можуть забезпечити той обсяг аналітики, підготовки документації та управління проєктами, що вважається нормою на центральному рівні. У підсумку реформа, замість того щоб вирівнювати стартові умови, ризикує посилювати структурну нерівність: громади з достатньою спроможністю рухаються вперед, тоді як менш забезпечені відстають ще більше.

ЧОМУ УКРАЇНІ ПОТРІБНА ДРУГА ХВИЛЯ ПІМ

Україна опинилася перед необхідністю інституційного переходу: від системи планування до системи реалізації. Друга хвиля реформи ПІМ повинна охоплювати весь інвестиційний цикл – від підготовки документації до введення об’єкта в експлуатацію і оцінки його ефективності. Це означає створення єдиних контрактних стандартів, технічного нагляду, механізмів управління змінами, системи постпроєктного аналізу й відповідальності замовника.

Важливо не лише створити правила, а й інституції, здатні їх виконувати. У країнах ЄС саме офіси управління проєктами – PMO – забезпечують безперервний супровід інвестиційних проєктів, контролюючи кожен етап від підготовки документації до введення об’єкта в експлуатацію. В Україні такі структури мають з’явитися на державному, регіональному та місцевому рівнях, щоб забезпечити професійність процесу та зняти з громад надмірне навантаження.

Водночас існує ризик, що держава спробує загнати ці нові інституції в жорсткі рамки – наприклад, створити спеціальні реєстри, сертифікації чи вузькі нормативні вимоги, які можуть перетворити PMO на закритий клуб за аналогією до Гільдії інженерів-консультантів. І це вже помітно у підходах Уряду: окремі міністерства пропонують формалізувати діяльність таких центрів настільки жорстко, що це може задушити екосистему ще до того, як вона сформується.

Це небезпечно: замість розвитку інституційної спроможності країни ми можемо отримати черговий зарегульований інструмент, з якого буде виключено більшість потенційних учасників. Україні потрібен поштовх для формування екосистеми управління проєктами – відкритої, конкурентної й такої, що зростає. А не ще одна рамка, яка визначає, «хто має право» існувати в цій сфері.

Не менш критичною є інтеграція цифрових систем. Лише пов’язавши DREAM із Prozorro, будівельним реєстром і Казначейством, держава зможе контролювати весь шлях проєкту: від заявки до готового об’єкта.

ВИСНОВОК: МІЖ ПЛАНАМИ І РЕАЛЬНІСТЮ МАЄ З’ЯВИТИСЯ СИСТЕМА

Перша хвиля реформи дала Україні нову «мову» інвестиційної політики. Але мова – це тільки інструмент. Він не гарантує результат. Щоб досягти реальних змін, потрібна друга хвиля – хвиля, яка створить повний інституційний цикл управління проєктами.

Саме від цього залежить, чи зможе Україна ефективно використати десятки мільярдів доларів, які буде спрямовано на її відбудову. Чи зможе громада отримати школу, дорогу чи лікарню, які не залишаться черговим записом у реєстрі. Чи зможе бізнес працювати в країні, де державні інвестиції – це можливість, а не ризик.

Україна не може дозволити собі реформу, яка робить лише перший крок.

Справжня реформа – це та, яка доводить проєкти до результату.

 #Відбудова #ПублічніІнвестиції #Інфраструктура #Реформи #Інвестиції #WeBuildUkraine #Україна